Слово не горобець... Може й не вилетіти

  • четвер, 18 травня 2017 р.

    Вродливі давньоукраїнські імена!


    1. Вродливі давньоукраїнські імена!
    Серед жіночих до смаку мені найбільше
    такі ось — мов коштовних самоцвітів низка,
    чи то на полотні узори заполочі
    Лада — звалась так у нашій міфології
    прамати всіх богів, любові і добра богиня,
    сама земля святая — Лада-Жива;  Сообщает https://ridivira.com/

    а Дана — то дочка її... вона ж — і Леля,
    сестра-близнючка сонячного Виласа-Полеля,
    володарка небесної води! — з її дівочоймення
    походять наші всі найголовніші ріки —
    Дніпро, й Дунай, і Дністер, і Двина, і Дон...
    Вона ж і прародителька слов’янства (мати Леля),
    ще й, по-сучасному сказати б, — генетичний регулятор,
    з лелекою — тотемом роду на плечі (ой Леле!)
    Богиня Місяця, Діяна,— згодом греки в нас її позичили...
    Але даруйте, екскурси в етимологію обмежу.
    Ось імена, що світяться й переливаються із коренем
    на -слав:
    і Ярослава, й Мирослава, й Звенислава
    а хочеться сказать пестливо, ніжно: Славця, Звінка...)
    Ці з гідністю Богів — Божена та Богдана.
    Ці — дивовижним квіттям: Веселина і Журина,
    Ярина з Яромирою, Маїна із Гаїною,
    Благиня і Забава, Млада і Хвалина,
    Будина, Братимила, Віста, Власта...
    Ще — Зірка й Злата. Мальва й Медорада.
    Лілея й Леся. Любомира й Вишня.
    Цвітана і Руслана, Горигляда, Пава і Купава...
    З людськими любощами — Добролюба і Людмила,
    Малуня і Малуша, Доморада і Доманя, Найда і Найдена,
    Хорошка й Хорошуня. І Хотяна. І Чаруня.
    А ці — таємні та глибокі: Майя і Пелага.
    Полева й Скрева... І Трояна, і Зоряна.
    А ці — немов умиті світоянським джерелом:
    Світана і Світлана... Світогора й Світозара...
    Ростуня й Ростичара. Рада й Радомира.
    А ось — Роксана й Роксолана,— в них луна історії...
    А ці — із мудрістю народу — Доля й Воля.
    ...Посмакував я іменами давніми —
    аж паморочиться в мене голова
    від українства дивовроди... Від озону.



    2.

    Не варто «розтікатися по древу»,
    аби переназвати й чоловічі
    чудовні імена із прадавен.
    Їх витісняли згодом новочасні,
    здебільш біблійно-християнські... Але й інші.
    До прикладу, було ще донедавна модним —
    Артур! Та вдумаймось: по-нашому колись
    це, певно, означало лиш одне: Яр-тур!
    Помандрувало, певно, свого часу до Британії
    із кельтськими нащадками од берегів Дніпра,
    піддалось рееміґрації — опісля... Майже вчора.
    Тож я не буду знов так рясно, як жіночі,
    наводити питомі чоловічі імена,—
    а все ж хоч кількома із них, лиш вибірково —
    у крем’яхи пограюсь... От всесильно в’яжеться
    з ім’ям Богдан прославленим — Богун!
    І неспроста ж те... спогадаймо, свою шаблю
    на недомудрій Раді Переяславській
    він розламав — на знак протесту.
    Так, люблю ім’я — Богун
    Подобається й княже ймення Володимир
    (батьки й мене назвали так, спасибі),—
    якби ж не замінив його він на Василія...
    Зі стану чужинецького, варязького
    (варяги — варта! найманці для охорони), —
    він справді міг би світом володіть — з таким ім’ям,
    але згубив. Як різав, убивав, завів гарем —
    то волхви вкрай соромили... аж врешті,
    вщерть нагрішивши, він одріксь од віри русів
    й од свого ймення — помолився звечора, покаявся,
    а вранці вже Василієм прокинувся — і став... святим.
    Ця святість учинилася — на знак подяки —
    оравою попів із Візантії, у зловтісі
    за свій реванш ідейний, безкривавий...
    Ба, кров — була, та вже — посьогобіч Дунаю:
    князь волхвів-рідновірів ревно вирізав,
    утвердив християнство «добровільно» —
    по коліна в крові.
    Та цур отому видиву... Про імена ж бо мова!
    Багато збігло, і неясно вже, що значить
    оте — Троян... Трибог? чи ймення царське?
    Як жаль! — не повернути вже — ні Орія, ні Сварга,
    ні Сумира.
    Ні Кия із Хоривом, Щеком... Ні Бояна з Бусом.
    А ні Уліба, ні Вишати, ні Борути, ні Добрині.
    Та, може, хтось і вернеться, не знаю, —
    ну, хоч Ходина — автор «Слова...», — от ім’я!
    А ще мені б хотілося вернути
    у добрій славі ймення, що обпльоване свідомо
    невігласами історичними,— потужне,
    як Олександр Македонський,— наш Гатило...
    Гатило! (Кажуть, то Атила, я ж бо схильний
    виводить ще його ім’я — від тата...
    Татило! Батько-князь прароду нашого.
    Але про те — окремо. Напишу про те поему).
    Немов у сні, бува, мені на чарівній стіні
    чи брамі мандрівній,— сяйними літерами
    проступлять імена... І Святослав, і Святогор.
    І ще якесь живлюще — Вітомир...
    Стоян, Стожар... І Явір, і Величко...
    Аж срібно інеєм дзвенить он — Северин!
    Слав’ята і Славута. Сила і Силан.
    Любим і Волелюб. Преслав і Ярош, Гуляйвітер...
    Дорогомисл і Грунь... Куць і Левко... І Злотодан, і Ждан.
    Ще світяться, ще мерехтять — як між сузір’їв...
    Звичайно, не ім’я людину творить, навпаки —
    сам витвори собі ім’я! Та все ж,
    якась магічна є снага ув іменах.
    От, врешті, ще одне, найбільше із імен — Тарас...
    Хай би там що казали, а мені здається
    воно поміж імен цих щироукраїнських —
    найглибшим, найпитомішим... Хоча, можливо,
    й записане колись в церковних святцях.
    Предивні імена!.. В них справді пах озону
    і слави дзвін. І корінь-суверен.
    Прарідний світ... І я прохаю доню:
    — Назви дитя одним з таких імен.