Так в історії Майдану з’являється ще один герой – Михайло Гаврилюк.
З того часу 38-річний Михайло часто з’являється на публіці в образі українського козака. З чубом, довгими вусами та в камуфляжі. Два роки публічного життя докорінно змінили майданівського активіста. Сьогодні він народний депутат Верховної Ради. Михайло бере участь у спортивному житті країни, час від часу приїжджає додому на Буковину.
Для інтерв’ю зустрічаємося із ним в одному з боксерських клубів у Чернівцях. У напівтемному приміщенні, серед чоловіків у спортивних костюмах, Михайло яскраво вирізнявся у синьому блискучому піджаку. При ньому власний охоронець.
— Михайле, до майданівських подій, ви були простим фермером: мали власне господарство в невеликому селі Ярівка, що на Буковині, їздили на заробітки до Росії і, очевидно, політичними справами країни не переймалися. Яким чином проявлялася ваша громадська позиція у повсякденному житті?
— До Майдану я був будівельником — займав місце прораба: і сам міг руками робити ,і людей організувати. І, звісно, я слідкував за тим, шо у нас робилося у Верховній Раді, як ставилися там до простого народу. Мені це не подобалося. Ви знаєте, що ми українці дуже терплячий народ, ми терпимо до кінця, і до краю. Коли я побачив по телеканалу, що почали бити наших студентів, наших дітей, тоді я уже не витримав. Як ви знаєте я є з козацького роду, а козаки завжди захищали нашу країну.
— Як так сталося, що 22 січня 2014 року ви опинилися одні в тій ситуації?
— Я не встиг відійти. Нас почали атакувати, коли ми сиділи за барикадами. І я не встиг відійти, бо по дорозі підбирав поранених на Грушевського.
— Чи був би Михайло Гаврилюк депутатом Верховної Ради, якби не трапилася ця історія?
— Ні, народного депутата Михайла Гаврилюка не було би. Ви знаєте, щоб у нас стати народним депутатом про тебе повинні знати: чути, хто ти такий і чим займаєшся.
— За чиїми рекомендаціями ви подали свою кандидатуру на посаду народного депутата?
— З Майдану хлопців відправляли прямо в АТО. І я поїхав з ними. А вже потім до мене приїжджали мої друзі, і запропонували мені, коли почалася передвиборча компанія, балатовуватися у Верховну Раду.
— А хто саме пропонував?
— В мене були друзі, які приїхали на передову і сказали: «Михайло, давай піди, бо там треба працювати». Вони не були в партії, це громадські активісти.
— Чому ви обрали саме «Народний Фронт»?
— Бо на той час в них були квотні місця. Була вільна кандидатура. Кажуть: «Маєш бажання і йди».
— А звідки ви взяли 2 мільйони, які треба було внести за участь у виборах?
— В мене не було грошей, але вони (партія – ред.), знаючи про мене, вирішили допомогти — оплатили штаб і рекламу. Я від цих грошей не залежав, у нас не було ніяких умов і домовленостей.
— Якби вас не обрали, ви би мали повертати кошти партії?
— Про повернення грошей ми не домовлялися. Такої розмови не було. Я знав — якщо почну балотуватися, я все робив, що від мене залежало. Я знав точно, що я пройду.
— З чим найважче справлятися маючи депутатський мандат?
Джерело
— В минулому я був будівельноком і тут прийшов одразу у Верховну Раду. Мені друг мій, Пашка, пораду дав: «Перше правило водолаза – на дно опустися і роздивися». Так само і я — спочатку приглядався до всього, почув хто, чим дихає, хто, що розказує, зробив свої висновки і зрозумів, з ким варто говорити, а з ким не варто зустрічатися взагалі.
— У вас не має вищої освіти. Наскільки це впливає на роботу депутата?
— Я зараз у Верховній Раді таку освіту проходжу, що не знаю, яка школа могла би дати такі знання. Мені не шкодить, що часто на мою адресу закидають всяке: «депутат Гаврилюк без освіти приймає закони».
Якщо хтось думає, що людина з дипломом, але без совісті і честі, є кращою за мене — нехай обирають її.
Цього року я вступатиму на заочну форму — стану студентом. У нас таких народних депутатів є багато, які поставали студентами. Тут нічого страшного немає.
— Скільки законопроектів ви подали, перебуваючи на посаді депутата Верховної Ради?
— Якщо комусь з громади я цікавий, то є сайт Верховної Ради. Заходите туди і там дивитеся.
— Гаразд. Я знаю, що це 13 законопроектів. Розкажіть, про що вони?
— Так, я ішов співавтором в 13 законопроектах, багато з яких не пройшли і першого читання. Думаю, що скоро буде 14 про притягнення до відповідальності від ухиляння повістки. Щоб повістка надавалася не за адресою проживання, а за місцем роботи. Якщо, наприклад, ми чиновника не можемо знайти вдома, то повістку можна вручити на робочому місці. Разом з Антоном Геращенко та Тетяною Чорновіл працюємо над таким законопроектом.
— Скільки помічників допомагають вам?
— Наразі у мене два штатних помічника, є декілька позаштатних. Також маю одного юриста, який зі мною працює, і домовленість з іншими юристами, які мене консультують.
— Чи маєте вчителя з української мови?
— Викладач у мене є, це моя дружина. Вона філолог за освітою — беру приватні уроки у неї (сміється). Усім читачам можу сказати одне – найкраще допомагає розвивати мовлення — читання книг.
— Що зараз читаєте?
— Якраз нещодавно закінчив читати «Собор Паризької Богоматері». Мені дуже шкода тих героїв, що у цій книзі.
— Повернімося до політики. Ви пройшли до Ради по одномандатному виборчому округу — як часто зустрічаєтеся зі своїми виборцями? Про що вони найчастіше просять?
— В моєму окрузі є проблеми із землею. Вони просять мене про виділення землі і хочуть грошей. Це така нагальна проблема. Є ще питання з землею для АТОвців. Взагалі, мені здається, що у всіх регіонах України проблеми схожі. На Буковині не краще живуть ніж на 95-ому Києво-Святошинському регіоні. В усієї України однакові проблеми.
— Як часто ви буваєте на Буковині після того, як переїхали до Києва?
— Раз на кілька місяців. Дружина з дитиною живуть у Коломиї. А я винаймаю квартиру в Києві.
— Чи вистачає вашій родині зарплати народного депутата?
— Я отримую як депутат 17 тисяч. Оренду за квартиру сплачує держава. А на решту нам вистачає. Хоча, то не та зарплата, яку має отримувати народний депутат. Будучи в минулому будівельником, зараз часто спілкуюся з колишніми колегами — вони отримують зарплату у доларах і більшу ніж я.
Але будівельник не може поміняти нічого в нашій державі, він не може прийняти закон. Вони заробляють гарні гроші, але щось змінити в нашій країні не можуть. Депутати – законотворчі, вони можуть поміняти життя не тільки будівельникам, а й прибиральникам, й іншим людям. Це все у руках народних депутатів.
— У Вашому рідному селі Ярівка, на Буковині вас знають як героя?
— Я не вважаю себе героєм. Серед нас герої ті, які не повернулися додому.
— Чи знайшли винуватців інциденту 22 січня. Людей, які вас роздягнули на камеру. Хто відповів за цей вчинок?
— Якби когось покарали або притягнули до відповідальності, ми би це побачили. Поки що все затихло.
— Ви як народний депутат мали можливість якось вплинути на ситуацію?
— На цій події усі піаряться. Пройшло багато часу, треба було одразу шукати і притягувати до відповідальності. А в нас хаос у державі, ніхто нічого не знає. Тому винним дозволили втікти від відповідальності.
— Як складаються ваші стосунки з іншими народними депутатами?
— У Верховній Раді я не з ким не сварюся, але й догоджати нікому не стараюся. Ворогів у Верховній Раді у мене немає.
— Чи збираєтеся на наступні вибори балотуватися в народні депутати?
— Зараз не можу вам нічого сказати. Я думаю, що це мають люди проголосити, чи я їм потрібний.
— А сам Михайло Гаврилюк виявляє таке бажання?
— Не знаю, чи це потрібно народу. Перед тим як готуватися у Верховну Раду народним депутатом, я зроблю опитування людей, почую їхню думку. Якщо я буду потрібним – тоді буду балотуватися.
— А якщо ні, чим займетеся опісля кар’єри політика?
— Руки і ноги в мене на місці — зможу працювати фізично. В будь-якому разі не пропаду, будучи простою людиною.
Христина Тимофійчук